Генрі Форд, благодійність, працевлаштування інвалідів

Читаючи книгу легендарного американця Генрі Форда - хто такий, думаю, пояснювати не варто, знаходжу його думки цікавими і досі актуальними, хоча з більшістю висновків Форда погодитися не можу. Найбільше несприйняття у мене як менеджера-економіста викликають його судження про принципи економіки, ціноутворення, розвитку підприємства. Ні, мене не бентежить те, що Генрі Форд - один з найбагатших у минулому людей Америки і успішний бізнесмен, а мені ніколи не зрівнятися з ним в успішності бізнесу. Просто випробувавши одного разу єдиний, безперечно, хороший інструмент та отримавши підтвердження його успішності, Форд вважає ідіомою, що це і є найефективніший шлях розвитку бізнесу. Ну та Бог з ним, розмова не про те. Цікаві міркування Форда про людей з обмеженими можливостями або, як він називає - з тілесними недоліками. Ось цитата:


Генрі Форд«В одній з попередніх глав я відзначив, що тілесні недоліки не є підставою для відмови кандидатам на роботу. Цей принцип набув чинності 12 січня 1914, одночасно з встановленням мінімальної оплати в 5 доларів на день і восьмигодинного робочого дня. У зв'язку з цим було встановлено, що ніхто не може бути звільненим на підставі тілесних недоліків, зрозуміло, за винятком заразливих хвороб. Я тієї думки, що в промисловому підприємстві, яке суворо виконує своє завдання, службовці в середньому повинні володіти такими ж якостями, як в будь-якому середньому прошарку людського суспільства. Хворі та каліки зустрічаються всюди.

Серед більшості панує досить великодушний погляд, що всі, не здатні до праці, повинні лягати тягарем на суспільство і утримуватися за рахунок громадської благодійності. Правда, є випадки, наприклад, з ідіотами, коли, наскільки я знаю, не можна обійтися без громадської благодійності, проте це виняток, і при різноманітності функцій, існуючих в нашому підприємстві, нам вдавалося майже всякому забезпечувати існування участю в корисній діяльності. Сліпий або каліка, якщо його поставити на відповідне місце, може зробити абсолютно те ж і отримати ту ж плату, що і цілком здорова людина.

Ми не робимо для калік переваги, але ми показали, що вони можуть заробити собі повну винагороду. Це йшло б в розріз з усіма нашими починаннями, якби ми запрошували людей заради їхніх недоліків, давали їм меншу плату і задовольнялися меншою продуктивністю. Це теж був би спосіб допомагати людям, але далеко не найкращий. Кращий спосіб завжди полягає в тому, щоб ставити цих осіб на абсолютно рівний щабель зі здоровими, продуктивними працівниками. Я думаю, на світі залишається досить мало місця для благодійності, принаймні, для благодійності у формі роздачі, милостині. У всякому разі, справа і благодійність несумісні; мета фабрики - виробництво. Вона погано служить суспільству, якщо виробляє не до крайньої межі свого навантаження.


Ну, як вам міркування і принципи 101 років тому? Де ж наші досягнення гуманізму і соціальні завоювання? Уже тоді, без усяких квот і профспілок, Форд реально надав реальні рівні можливості для праці та отримання доходу всім категоріям громадян.

Цікаве судження Генрі про те, що завдання підприємства - виробництво з повним навантаженням, але не благодійність. Я 15 років очолюю громадську організацію, яка існує і працює, насамперед, завдяки небайдужим громадянам, підприємцям, меценатам. Нам, і заодно підприємцям, всі вуха прожужжали про те, що бізнес повинен бути соціально відповідальним, що має сприяти, допомагати, розвивати і так далі. Велике підприємство зобов'язане мати спеціальний штат співробітників, які планують соціальні проекти, розробляють стратегії, готують заходи в соціальній або культурній сфері, спорті чи освіті. Форд ж іншої думки про це: «справа та благодійність несумісні» - пише він, так хто правий? І тут я, вибачте, встаю на бік Форда - підприємство має бути ефективне економічно, приносити дохід акціонерам, співробітникам, приносити користь покупцям своїми виробами чи послугами, сплачувати податки державі та місцевому самоврядуванню для вирішення всіх завдань, для яких і створюються держави й існують органи самоврядування. Чому підприємство крім вищезазначеного має дбати про дитячі будинки і українську армію, місцевого дільничного і туризм інвалідів? І в чому роль держави, якщо вона про це не дбає і старанно перекладає все нові завдання на плечі тих, хто має вирішувати свої проблеми? І співають голосніше за всіх про необхідність соціальної орієнтації бізнесу саме чиновники, що нездатні вирішувати свої завдання або не бажають цього робити.

Цікаво б бачити реакцію на ці рядки тих, хто протягом усіх цих років допомагав нашій організації і брав участь у багатьох інших соціальних проектах. Ні, друзі, те, що я згоден з Фордом і вважаю благодійність не ділом підприємців, це жодною мірою не применшує вашої заслуги, адже завдяки вам ми могли робити те, що повинна була робити держава, але не робила. адже мають рацію ті, хто говорили - «супровід незрячих - дуже важлива соціальна послуга, яка повинна фінансуватися і організовуватися державою і не залежати від бізнесу та благодійної допомоги»! Хіба не так? Хіба не платять підприємці податки, за які й потрібно організовувати подібні послуги?

А ще підійдемо до питання з іншого боку: чи може окреме підприємство, навіть більш-менш велике, розібратися в соціальній затребуваності якихось послуг, достовірності наданої інформації та благонадійності одержувачів благодійної допомоги? Хіба не знаємо ми тих, хто з бізнесу перейшли в громадські фонди та організації, бо вони виявилися більш прибуткові для своїх засновників, ніж бізнес? Хіба не «заробляють» багато «злиденні» в переходах метро чи біля церкви в день більше, ніж за місяць заробляють подають їм милостиню? Хіба не кинулися всі шакали зараз в «нову тему» АТО і не вояжують по країні, збираючи кошти і речі нібі то для армії і поранених, жиріючи на чужому горі, радіючи тому що коїться? То чи не краще й ефективніше, щоб громадяни і бізнес платили податки, а держава, як їй належить, займалася своїми обов'язками під контролем компетентних органів і громадськості?

Гаразд, повернемося до Форда і почитаємо, що він ще пише:


«Щоб точно визначити дійсні умови, я велів детально класифікувати різні функції в нашому виробництві, з точки зору необхідної працездатності, чи є фізична робота легкою, середньою або важкою, волога вона чи суха, а якщо волога, з якою рідиною пов'язана; чиста вона чи брудна, поблизу печі - простої або доменної, на чистому або поганому повітрі; для двох рук або для однієї, в стоячому або сидячому положенні; шумна вона чи тиха, при природному або штучному освітленні; вимагає вона точності; число годин для обробки окремих частин, вага уживаного матеріалу, необхідна при цьому напруга з боку робітника. Виявилося, що в даний час на фабриці було 7882 різного роду функцій. З них 949 були позначені як важка робота, що вимагає абсолютно здорових, сильних людей; 3338 вимагала людей з нормально розвиненою фізичною силою. Решта 3595 функцій не вимагали ніякої тілесної напруги; вони могли б виконуватися самими кволими, слабкими чоловіками і навіть з однаковим успіхом жінками або підлітками. Ці легкі роботи, в свою чергу, були класифіковані, щоб встановити, які з них вимагають нормального функціонування членів та органів чуття, і ми констатували, що 670 робіт можуть виконуватися безногими, 2637 людьми з однією ногою, 2 - безрукими, 715 - однорукими, 10 - сліпими . З 7882 різних видів діяльності 4034 вимагали відомої, хоча б не повної фізичної сили. Отже, цілком розвинена промисловість в змозі дати максимально оплачувану роботу для великого числа придатних робітників, ніж, у середньому, можна знайти в людському суспільстві.

Можливо, аналіз роботи в іншій галузі індустрії або в іншому виробництві дасть зовсім іншу пропорцію; тим не менше, я переконаний, що якщо тільки проведено достатню поділ праці, - а саме, до вищих меж господарності, ніколи не буде нестачі в роботі для фізично знедолених людей, яка дала б їм за повну міру праці і повну заробітну плату. З точки зору народного господарства, найвищою мірою марнотратно покладати на суспільство тягар утримання фізично малоцінних людей, навчати їх побічним роботам, на кшталт плетіння кошиків або іншим малоприбутковим рукоділлям, не для того, щоб дати їм засоби до життя, але виключно, щоб врятувати їх від туги».


Ось уже любитель все систематизувати і аналізувати ... Та ні, це я не про себе - про Форда. Це ж треба було проаналізувати десяток тисяч операцій заради того, щоб вирішити, куди кого посадити? Тепер звернемо увагу на цифри і співвідношення. Американець, звичайно, має рацію, що результат у різних галузях економіки може бути різним, але навіть таке дослідження досить показове. З усіх операцій близько 45% доступні для інвалідів різною мірою, але з них 18,5% можуть виконуватися безногими, 73% - з однією ногою, 20% - людьми без рук, і лише 2 і 10 операцій відповідно для безруких і сліпих, що становить менше 0,1% від всіх доступних для інвалідів операцій.

Нещодавно брав участь в обговоренні проблеми працевлаштування інвалідів. Так от, з інвалідів 3 групи працевлаштовано близько 75%, що, практично, дорівнює природному відсотку зайнятості населення. А ось інвалідів 2 групи вже зайнято всього 35% і першої групи - 3,5%. Знаючи реальну ситуацію із зайнятістю незрячих, можу стверджувати, що з цих 3,5% зайнятих інвалідів 1 групи - половина або більше зайняті фіктивно, тобто просто числяться, закриваючи квоту, отримують якусь копієчку, але на роботу не ходять.

Генрі Форд не згадав взагалі операції, доступні для виконання «ідіотам». Ось ще одна категорія, яка і 100 років тому і зараз практично не має шансів отримати реальну роботу.

Фраза Форда про плетіння кошиків та «інші малоприбуткові рукоділля» нагадала нашу зустріч з депутатом Верховної Ради товаришем Олександровською. Ми, ініціативні інваліди з вищою освітою, зі своїми планами і проектами з соціальної реабілітації незрячих, прийшли до депутата за допомогою в організації в Харкові соціально-реабілітаційного центру незрячих. Намагалися розповісти про роль комп'ютера для незрячих як реальний інструмент розширити горизонти, отримати повноцінну освіту та підвищити конкурентоспроможність інвалідів на ринку праці. Однак обраниця і представник народу порадила нам не морочити голову і не винаходити велосипед, а краще вчити сліпих плести якісь кошики або віники - єдино реальну доступну роботу для таких убогих. Так, товариші, нам не по дорозі з американським імперіалістом Генрі Фордом і знаходити якусь ще роботу для сліпих ми, звичайно, не будемо...


«Коли наше бюро особового складу приймає людину на певне місце, воно завжди ставить собі завдання вказати їй роботу, відповідну її фізичним здібностям. Якщо вона уже має роботу, і здається, що не в змозі її виконати, або робота суперечить її схильностям, то людина отримує перекладне свідоцтво для переходу в інше відділення і після лікарського дослідження стає для проби на роботу, яка більш відповідає її тілесному стану і схильностям. Люди, що стоять у фізичному відношенні нижче середнього рівня, будучи поставлені на належне місце, можуть виробити рівно стільки ж, як і ті, які стоять вище цього рівня. Так, наприклад, один сліпий був приставлений до складу, щоб підраховувати гвинти і гайки, призначені для відправлення в філіальні відділення. Двоє інших здорових людей були зайняті тією ж роботою. Через два дні начальник майстерні послав у відділ переміщень і просив призначити обом здоровим іншу роботу, бо сліпий міг разом зі своєю роботою виконати обов'язки і двох інших».


Ось показовий приклад роботи для сліпого того часу. Ну, от плетіння кошиків та іншого ця операція відрізнялася, мабуть, тільки прибутковістю для виконавця, а не чимось іншим. Дійсно, на таких операціях незрячі, з їх підвищеним тактильним сприйняттям, показують високі результати. Однак тепер ці роботи виконують автомати, яким не потрібно платити зарплату. Та й складно уявити собі людину, що мріє про таку роботу, адже в епоху загальної гуманізації ми повинні думати не тільки про хліб насущний для інваліда, а й про задоволення інших його потреб, наприклад, з переліку психолога Маслоу. Іншими словами, робота не тільки повинна приносити дохід, а й задоволення, давати можливість самореалізації людини. Реалізувати ж себе в підрахунку гайок ще важче, ніж в плетінні віників.


«Ця економічна система допомоги та заощаджень може бути розширена і далі. Загалом, само собою зрозуміло, що, у разі каліцтв, робітник повинен бути визнаний непрацездатним і йому має бути визначена рента. Але майже завжди є період одужання, особливо при переломах, коли він цілком здатний працювати, а зазвичай і прагне до роботи, оскільки навіть сама вища рента за каліцтво не може все-таки дорівнювати нормальному щотижневому заробітку. Інакше це означало б подальше перевантаження витрат виробництва, яке, безсумнівно, повинно було б позначитися на ринковій ціні продукту. Продукт мав би менший збут, і це повело б до зменшення попиту на працю. Такі неминучі наслідки, які завжди треба мати на увазі.

Ми робили досліди з лежачими в ліжку, з пацієнтами, які могли прямо сидіти. Ми розстеляли на ліжку чорні клейончасті покривала і змушували людей прикріплювати гвинти до маленьких болтів, робота, яка повинна виконуватися руками, і якою звичайно зайняті від 15 до 20 осіб у відділенні магнето. Лежачі хворі в лікарні виявилися придатними для цього нітрохи не гірше службовців на фабриці і виробляли таким чином свою звичайну заробітну плату. Їх продуктивність була навіть, наскільки мені відомо, на 20% вище звичайної фабричної продуктивності. Нікого, зрозуміло, не примушували до роботи, але всі до неї прагнули. Робота допомагала коротати час, сон і апетит поліпшувалися, і одужання йшло швидкими кроками».


Ось нелюд, правда? Лежачих хворих змусив працювати, хоч і не змушував, говорить. Адже і з цим згоден. І не тільки я. Чув про випадок в харківській мерії, коли один з чиновників не з'явився на роботу через перелом руки, а всім відомий Геннадій Адольфович щиро здивувався такій причині прогулу. Сказав - ти ж не голову поламав, а руку. А на роботі можна і потрібно головою працювати - щоб через півгодини був! Людина тільки на дачу намилилася свою руку лікувати, а тут такий облом...


«Глухонімі не вимагають від нас особливої уваги. Їх працездатність дорівнює 100%».


А ось пояснення працівникам Міністерства та Фонду соціального захисту населення, чому підприємства УТОГ процвітають, а УТОС – ледве жевріють. Людина це зрозуміла 100 років тому.

Все, з Генрі Фордом ми закінчили, але проблема залишається. 11 років тому я глибоко вивчав питання працевлаштування інвалідів, захищав на цю тему магістерську дисертацію і захистив на відмінно. На жаль, всі наукові роботи припадають пилом в архівах, а соціальна політика твориться з натхнення тих, хто вважає себе фахівцем у всьому. Як ми бачимо з наведеної статистики, та й з життя – найтяжче працевлаштовуються незрячі і люди з психічними порушеннями. Мова не про епілептиків, а про конкретних «ідіотів» як називав їх Форд. У практиці зарубіжних країн ця категорія інвалідів часто вважається чи не єдиною категорією інвалідів, а решта - просто люди з особливими потребами, які за певних умов можуть повноцінно жити і працювати. Незрячі навіть часто не отримують пенсію, а просто працюють нарівні з усіма на пристосованих робочих місцях, а то й просто менеджерами, юристами, психологами, державними службовцями. Подібна практика склалася у Швеції, де я був в 2005 році, вивчав досвід шведського соціалізму. Вони використовують термін «handicaps» і ми думали, що це аналог нашого терміну «інвалід», але виявилося, що так називають тільки людей з серйозними психічними порушеннями.

Зараз у роботі знаходиться проект змін до чинного законодавства щодо працевлаштування інвалідів і, зокрема, пропонується зараховувати одного працевлаштованого інваліда з важкими психічними порушеннями як двох працевлаштованих інвалідів, що дозволяє роботодавцю закрити чотирьохвідсоткову квоту на працевлаштування інвалідів. Це ж пропонував я щодо інвалідів 1 групи по зору, які практично всі є тотально незрячими і слабоконкуретнимі на ринку праці через необхідність пристосування робочого місця, обмежену здатності працювати з документами, підвищену ймовірність отримання травми та ін. Альтернативою такому рішенню могло б стати прийняття програми забезпечення незрячих фахівців супроводжуючими, секретарями або помічниками, все одно як це назвуть, аби сліпа людина могла безпечно дістатися до робочого місця, впоратись з будь-яким завданням, скориставшись у разі потреби допомогою зрячого помічника, без пригод повернутись додому з роботи, зробивши по дорозі необхідні закупівлі або вирішивши інші справи. Адже потрібно врахувати і той факт, що інфраструктура наших міст, а тим більше - селищ і сіл, абсолютно не пристосована для самостійного і безпечного пересування незрячих. Немає тактильних покажчиків, немає звукових маячків, рідкісні світлофори подають звукові сигнали, та й це часто нівелюється "високою культурою і законослухняністю" наших водіїв.

Ось такі справи, панове. Ми робимо що можемо: беремо участь в аналізі законопроектів чи проектів підзаконних актів щодо інвалідів, на місцевому рівні намагаємося що можна озвучити або отактилити, першими і, на жаль, практично єдиними організували службу супроводу незрячих в місті Харкові. Досвід не вдалося широко розповсюдити по Україні через серйозне навантаження і необхідний рівень кваліфікації від організації, на базі якої служба могла б функціонувати. Зараз ми навіть зайнялися поставками тифлотехніки і тактильної плитки та інших покажчиків, адже в Україні тільки-тільки почав розвиватися цей рух і то тепер припинений війною і важким економічним становищем. Ось так і живемо: "роби, що можеш, і будь що буде"...

С. Москалець

Оцінки магазина

Середня оцінка магазина
4,9
Всього оцінок: 94
Харківський соціально-реабілітаційний центр незрячих, , Магазин для незрячих © 2014-2018